В статье рассматриваются вопросы, связанные с конкуренцией между Нью-Йоркской конвенцией о признании и исполнении иностранных арбитражных решений 1958 года с конвенциями, заключенными между странами Содружества Независимых Государств (СНГ), в частности, с Киевским соглашением о порядке разрешения споров, связанных с осуществлением хозяйственной деятельности от 20.03.1992. Авторы приходят к мнению, что практика судов, ограничивающихся применением Нью-Йоркской конвенции, даже при решении споров, связанных с признанием и исполнением решений международного коммерческого арбитража, вынесенных в странах-членах Киевского соглашения, выглядит аргументированной и правильной.
Порядок визнання і виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу регулюється Розділом VIII (ст. т. 390-401) Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 390 ЦПК України, рішення іноземного суду (суду іноземної держави; інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних чи господарських справ; іноземних чи міжнародних арбітражів) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.
У випадку визнання рішення міжнародного комерційного арбітражу застосовується Нью-Йоркська конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року (далі Нью-Йоркська конвенція). Сторонами Нью-Йоркської конвенції, окрім України, є близько 150 держав світу, що робить її одним з найдієвіших і найуспішніших міжнародних договорів у сфері міжнародного комерційного права. Водночас, при визнанні та виконанні рішень міжнародного комерційного арбітражу, винесених у країнах – членах Співдружності Незалежних Держав (далі – СНД), виникає питання застосування іншого міжнародного договору – Угоди про порядок вирішення орів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 року (далі -Київська угода). При цьому всі сторони Київської угоди (Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Україна і Росія), окрім Туркменістану, ратифікували також і Нью-Йоркську конвенцію. Відповідно стає питання вибору застосування Київської угоди чи Нью-Йоркської конвенції. Це питання актуальне з огляду на наступне.
Ч. 2 ст. 394 ЦПК України передбачає, що до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. У випадку пред’явлення до виконання в Україні рішення міжнародного комерційного арбітражу, винесеного в країнах – учасницях як Київської угоди, так і Нью-Йоркської угоди, виникає ризик застосування вимог обох конвенцій або вибору однієї з них.
Ч. 1 ст. ІV Нью-Йоркської конвенції передбачає виключний перелік документів, які слід пред’явити для отримання дозволу у визнанні і виконанні рішення міжнародного комерційного арбітражу: а) належним чином засвідчене арбітражне рішення або належним чином завірена копія такого; b) арбітражна угода або належним чином завірена копія такої.
Водночас, ст. 8 Київської угоди передбачає ще необхідність додання «доказу про повідомлення іншої Сторони про процес».
Подання таких додаткових доказів, передбачених Київською угодою, може ускладнити процедуру визнання і виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу, оскільки в стягувача (саме такий термін вживається в Розділі VIII ЦПК України) можуть виникнути труднощі з отриманням відповідних доказів в арбітражної установи чи складу арбітражного суду. При цьому навіть при отриманні і поданні таких доказів існує ризик, що український суд вважатиме їх неналежними.
Наприклад, Печерський районний суд м. Києва ухвалою від 1 жовтня 2012 року по справі № 2-к-16/12 залишив без розгляду клопотання TOB «Мишелен Русская Компания по производству машин» про визнання в Україні рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті Російської Федерації (МКАС при ТПП РФ), посилаючись, серед іншого, на те, що «матеріали клопотання не містять документа, який засвідчує, що сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду і яка не брала участь у судовому процесі, була належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи». При цьому суд посилався навіть не на Київську угоду, а на ч. 2 ст. 53 Мінської конвенції (Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року), застосування якої до міжнародного комерційного арбітражу є, щонайменше, спірним.
З таких же ж підстав ухвалою Суворовського районного суду м. Херсона від 10 серпня 2012 року по справі № 2120/9377/12 було залишено без розгляду клопотання TOB «Агроторг НН» про визнання і виконання рішення МКАС при ТПП РФ. При цьому суд не лише не застосував Нью-Йоркську конвенцію, а навіть не застосував Київську угоду. Залишаючи клопотання TOB «Агроторг НН» без розгляду, суд посилався на недотримання стягувачем вимоги ч. З ст. 394 ЦПК України, яка насправді не застосується у випадку наявності діючого міжнародного договору. Ця ухвала була скасована ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 9 січня 2013 року по справі № 22ц/2190/52/2013. При цьому апеляційна інстанція слушно посилалася на незастосування судом першої інстанції Нью-Йоркської конвенції, яка встановлює вичерпний перелік необхідних документів.
Вважаємо правильною практику суду про керування виключно нормами Нью-Йоркської конвенції, яка, зокрема, не вимагає надання суду доказів повідомлення другої сторони про процес, навіть у випадку визнання і виконання арбітражних рішень, винесених у країнах – членах Київської угоди.
Ризик застосування українськими судами Київської угоди замість чи додатково з Нью-Йоркською конвенцією виникає також і тому, що Київська угода підписана пізніше за Нью-Йоркську конвенцію, а також має більш регіональний (спеціальний) характер.
Водночас, слід звернути увагу на те, що ч. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенції, яка відповідає ч. 1 ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», покладає саме на боржника, а не стягувача тягар доведення того, що «сторону, проти якої винесене рішення, не було належним чином сповіщено про призначення арбітра чи арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення», як підставу у відмові у визнанні та виконанні арбітражного рішення. Таким чином, ставлення вимоги до стягувача в надані доказів повідомлення боржника про процес суперечить духу і нормам Нью-Йоркської конвенції і Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».
Такої ж думки дотримується визнаний російський вчений і практик Б.Р. Карабельников, який аналізує суперечливу російську судову практику з цього приводу і додатково, серед іншого, наводить наступні аргументи «за» стосування Нью-Йоркської конвенції: (1) Нью-Йоркська конвенція має більш спеціальний і вузький характер, аніж Київська угода; (2) обсяг правового регулювання двох міжнародних договорів є різним і, відповідно, Київсь угода не може мати пріоритет у застосуванні перед Нью-Йоркською конвенцією, згідно зі ст. ЗО Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року; і (3) Київська угода взагалі не застосовується до питання визнання рішень третейських судів, у т.ч. рішень міжнародного комерційного арбітражу (Карабельников Б.Р. Исполнение и оспаривание решений международных коммерческих арбитражей. Комментарий к Нью-Йоркской конвенции 1958 г. и главам 30 и 31 АПК РФ 2002 г. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Статут, 2008. – С. 208-213).
Отже, при розгляді клопотання про визнання і виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу, винесеного в країнах – членах Київської угоди, є ризик застосування саме цієї угоди замість чи додатково до вимог Нью-Йоркської конвенції. Це може призвести до висунення вимоги стягувачу в пред’явлені суду додаткових документів – доказів повідомлення другої сторони про процес. Водночас, практика судів, які в таких випадках обмежуються застосуванням Нью-Йоркської конвенції, виглядає більш аргументованою і правильною.
Авторы: М. Мальський, В. Яремко
Источник: Юридична Газета. – 2013. – № 33-34. – С. 30.